Аналітика

Цифрова прірва та перевірка на небайдужість: Тривіальні фейли на шляху до трансформації українського бізнесу

~ 6 хв

Наш бізнес звик без емоцій сприймати досягнення великих західних компаній у напрямку цифрової трансформації й демонструє дивовижну неповороткість навіть в умовах кризи

digital transformation-Chybatuk-analytics

Безумовно, не можна однозначно стверджувати, що окремі кейси не мотивують жодного успішного українського підприємця. Питання, швидше, в критеріях оцінки цієї успішності та в помилкових судженнях при виборі шляхів її досягнення.

Парадокс у тому, що у глобальній світовій практиці далеко не всі компанії насправді готові інвестувати виключно в інновації й від початку володіють для цього стратегічним баченням бажаного результату. Насправді все рандомно: більшість із тих, які концептуально не є ІТ-орієнтованими, торують шлях цифрових перетворень з однаковою невпевненістю та з побоюванням вкладаються у технології, які не можна «пощупати» до того, як вони запрацюють.

Це повсюдна тенденція. Інша справа, що прогресивне мислення країн першого світу дозволяє легше з цим впоратися за рахунок чіткого розуміння суті діджиталізації: жоден із варіантів роботи на базі застарілих традиційних підходів не обіцяє прогрес і геть нівелює потенційну конкурентоспроможність. Там цього бояться до трясучки, тут – ні.

У минулому році Harvard Business Review представив цікаве дослідження, яке наочно показало різницю між тим, що ми називаємо уявною «неготовністю» й тим, що називається просто досвідом, коли мова йде банально про невідповідність використовуваних засобів очікуванням.

За фактом опитування керівників майже 1400 компаній різного напрямку діяльності по світу (13 галузей і 17 країн), з’ясувалося, що майже всі вони мали негативний досвід впровадження цифрових рішень на тлі загальних діджитал-стратегій. Проблема, як правило, виникала у двох випадках: поспішне/хаотичне впровадження технологій і неможливість вивести їх за межі пілотних проектів для масштабування в рамках всього підприємства – через «просідання» самої бізнес-моделі. І це при тому, що зусилля респондентів, спрямовані на цифровізацію бізнес-процесів, в цілому склали суму в розмірі понад 100 млрд. дол. за 2 роки експериментів. Цікаво те, що за підсумком всі учасники дослідження досягли бажаних результатів, незважаючи на ряд невдач, адже не бачили іншого шляху розвитку бізнесу в принципі.

Що стимулює такі компанії інвестувати у практичні кейси з цифровізації, будучи далеко не завжди впевненими в тому, що результат у будь-якому випадку виправдає їх надії?

Що роблять інакше лідери, які отримують від цифрових інвестицій феноменальну віддачу, в той час як відстаючі зариваються ще на стадії інтеграції?

Для західників відповіді на ці питання очевидні – найбільш спритні ті, які охоплюють два важливі параметри: підганяють рішення виключно під конкретні цілі та масштабують їх ще на стадії тестування концепції, аби досягти максимальної гнучкості й виключити ризики. В наших же реаліях досі актуальний синдром страху «невідомості», коли гроші з разу на раз вкладаються в оновлення парку застарілого обладнання, а не в програмне забезпечення, здатне змусити працювати все виробництво на одному станку.

Вузьке трактування інновацій як проблема українського бізнесу №1

Тут навіть з тими, хто зайнятий безпосередньо створенням інновацій, не все зрозуміло. Якщо за нинішнього стану речей у країні й правда є сенс продавати продукт за кордон, то тенденцією це стало задовго до кризи та економічного застою. Розробники у своїй більшості не просто не ставили за мету цифровізувати український бізнес, – мало хто розглядав навіть таку пересічну стратегію, як масштабувати та розвивати свій проект в рамках країни, а не створювати його виключно під експорт.

З потенційними споживачами технологій у бізнес-середовищі ще складніше. За неготовності прийняти очевидне можна, звісно, апелювати на всілякі «індекси інноваційності» українських компаній, але, заглиблюючись у тему й розглядаючи кожен окремий кейс, туга долає надовго й безповоротно. Лишень одиниці йдуть у відриві, експериментуючи з якісними програмними рішеннями, і без конвульсій переймають досвід міжнародних партнерів. Решта, як і раніше, намагаються розібратися у термінології й паралельно вирішують свої проблеми тасуванням робочих рук, «асортиментом» і прикладним підходом.

Ясно, що не кожен готовий і розуміє, як трансформуватися та куди рухатися, особливо коли внутрішня економічна політика стискає горло. Але за наявності великої кількості навіть найпримітивніших цифрових інструментів, здатних автоматизувати «руки» та «ноги» елементарних бізнес-процесів, – це не виправдання, а прямий шлях до самознищення. Можна початково не побачити сенсу в подеколи надвитратному процесі трансформації всієї компанії у складний для неї період. Однак, не бачити його у використанні сучасних методів підвищення її конкурентоспроможності малою кров’ю, вже як мінімум дивно.

Неповороткість стандартної бізнес-моделі як проблема українського бізнесу №2

Українські компанії у переважній більшості, як і раніше, використовують традиційні для свого ринку бізнес-моделі, перманентно рихтуючи їх точковими рішеннями, але не здійснюючи перехід на наступний рівень.

Можливо, для когось це стане відкриттям, але впровадження програмного забезпечення, що дозволяє зберігати всі оборотні дані у хмарі, управляти завданнями в цифрових комунікаційних додатках і продавати онлайн, – це вже наступний рівень для наших реалій. Для того, щоб увійти в нього без драми, потрібні узгодженість дій топ-менеджменту, скромна фінансова подушка та підбір оптимальних рішень за допомогою інтегратора.

Великі компанії-старожили, яких хитає в часи кризи не з такою силою, як слабших гравців ринку, безумовно, можуть собі дозволити і комплексну стратегію трансформації як самої бізнес-моделі, так і цифровізації всіх напрямків діяльності в принципі, включаючи виробництво. Проте, частка готових ламати усталені пріоритети та звичні принципи роботи, залишається низькою з року в рік – помітних змін у бізнес-моделях не відбувається. І частково тому, що більшість все ще банально не звикла користуватися послугами інтеграторів, а власними зусиллями розгорнуту корпорацію або всеукраїнську мережу, наприклад, ніяк не перекроїти.

Хибність суджень щодо споживчого попиту як проблема українського бізнесу №3

«Та кому потрібні інновації, людям вони не цікаві», – типова форма самовиправдання у більшості випадків заривання керівника підприємства, що не дозрів до змін ні в якій формі. Абсурд: інновації сьогодні критично необхідні всім, а попит на них прямо залежить від пропозиції. Навіть у такій суворій країні, як наша, де спочатку заперечують, потім засуджують, а потім всупереч власним же міркуванням біжать робити.

Якщо сам бізнес від початку не розуміє, як цифровізувати продукт, а потім правильно його запропонувати, то як потенційний споживач може за нього рвати, навіть якщо вкрай його потребує?

На рівні міста чи країни цифрові послуги не мають належного відгуку не тому, що не потрібні людям, а тому що не підкріплені якісною інформаційною кампанією по ділу (не у вигляді анонсування нікому незрозумілих опцій, ні). На рівні підприємництва цифрові послуги не мають належного відгуку не тому, що не потрібні людям, а тому що часто не відповідають потребам самого підприємця – не те що споживача.

Успіхи прогресивних західних компаній часто характеризуються не стільки феєричними кейсами цифрової трансформації бізнесу, скільки його парадоксальною орієнтованістю на клієнта, – саме він є кінцевою ланкою в ланцюзі змін продукту або послуги. У той час, як українські реалії демонструють зовсім протилежний досвід.

Ну і не варто забувати про те, що будь-яке суспільство складається як з потенційних споживачів у своїй більшості, так і з принципово не сприймаючих прогресивні форми життєдіяльності у своїй меншості. На останніх у розвинених соціально-економічних культурах не прийнято орієнтуватися, адже це як мінімум логічно. І нам, вочевидь, давно пора наслідувати цей нескладний досвід, щоб нарешті показати хоч якийсь більш-менш масовий позитивний результат.