Джерело biz.nv.ua

Перехід до розумних міст означає спільний кропіткий труд влади, бізнесу та громадськості з метою удосконалення інфраструктури та муніципального сервісу. Що для цього потрібно? Узгодженість, раціоналізм і стандартизація підходів. Що робимо ми? Закопуємо все це на користь амбіцій і тупцюємо у своїй же некомпетентності, відкидаючи на роки перспективу поповнити ряди розумних міст. І нинішня наша реальність полягає в тому, що в Україні їх немає. Хоча формально у нас існує аж дві концепції з цифровізації: «Цифровий розпорядок дня 2020» та «Концепція цифрового розвитку України 2020». Безпосередньо столиці ще восени минулого року присвятили окремий документ – Концепцію «Київ Смарт Сіті 2020». Чому про це мало хто знає? Тому що вона не працює.

Документ для «замилювання очей»

Тонкощі формулювання. Для початку, саме позначення «концепція» передбачає лише напрямок діяльності. Куди нам рухатися в рамках розвитку міста, – давно зрозуміло й самим киянам. Від влади вимагається не формальний опис пріоритетів в роботі. А конкретна стратегія у вигляді нормативного документу, що буквально розжовує кожен етап дій за наявності для цього не висмоктаних із пальця можливостей. У світовій практиці смарт-міст це офіційний план, до підготовки якого підходять з грандіозною відповідальністю.

Популізм. Формально в Концепції враховані інтереси всіх категорій учасників інтелектуалізації столиці, які ніби як об’єдналися та спільними зусиллями визначили ключові напрямки процесу. Але на дослідження істинних потреб городян, а також можливостей бізнесу та вченого середовища йдуть роки. «Київ Смарт Сіті 2020» включає лише поверхневу статистику, яка не відображає ані глибоке соціальне підґрунтя, ані проблематику інвестування, ані існуючий конфлікт бізнес-інтересів. Якщо передбачаються поліпшення, то для кого? Без розуміння цільових потреб, будь-які зрушення слугують лише інтересам чиновників. І сьогодні документ більше нагадує політичний маніфест, наповнений гаслами.

Зона відповідальності. Робота з технологіями передбачає серйозні ризики. Барселона, наприклад, в рамках реалізації проекту смарт-сіті має на їх вивчення окрему статтю бюджетування. А в Сінгапурі заснували національні курси для дорослого населення, де кожного посвячують у тонкощі взаємодії з інноваціями. Це важливо. Київ, у свою чергу, не має навіть опрацьованих і встановлених стандартів реалізації пропонованих рішень. А стандартизація важлива – вона не просто вирішує тонке питання злагодженого партнерства з основним постачальником інноваційного обладнання – бізнесом. Вона дозволяє прорахувати ризики його застосування. Хто буде нести відповідальність за «нестійкі» технології та експерименти, які так полюбляють у нашій країні?

Світовий досвід. Аналіз кращих західних практик не може зводитися до однієї невдалої спроби застосувати їх у наших реаліях. По-перше, ми сильно відстаємо від світових тенденцій. По-друге, ті рішення, які потрібні одному місту, необов’язково будуть ефективно вирішувати проблеми іншого. І навіть якщо нам вистачить можливостей на другу Барселону або Сінгапур, це не означає, що їх підхід піде нам на користь. Концепція потребує доопрацювання в інструментах, конкретики в застосовуваних технологіях, детального аналізу всіх «за» і «проти», моніторингу ринку існуючих в Україні бізнес-рішень по смарт-сіті, оцінки провідних аналітиків та інженерів. Інакше заклики «… отримати для Києва статус особливої інвестиційної зони» і «… розробити нові моделі державно-приватного партнерства» залишаться закликами.

Ніс висунули, а хвіст застряг

На тлі вищеописаних реалій, ніякі «мильні бульбашки» у вигляді рішень, хаотично впроваджуваних і в Києві, і в інших містах України, не зможуть обернути потенціал інноваційних технологій на користь громадян.

Які наші досягнення на тлі існуючої Концепції? І які практичні кроки ми зробили для того, аби відповідати хоча б тим розмитим принципам, які в ній описані? Пройдемося «по верхах».

Ми намагаємося усунути зашкарублу схему рішення адмін питань і недосконалість медзабезпечення, вводячи електронні черги з талонами. Питання персоналізації частково вирішуємо впровадженням «карти киянина».

З комунальним транспортом все складно: електронні квитки обіцяли ще в минулому році, і наче «крига зрушила» – в грудні 2017-го навіть розпочалася установка електронних приладів для автоматизації системи оплати проїзду. Але, все через ті ж звичні бюрократичні зволікання, вже в березні 2018-го запуск перенесли на осінь поточного року. Чекаємо.

Проблема безпеки – особливо наболіла. Її вирішуємо бездумно нашпигованими по всьому місту відеокамерами, які не справляються зі своєю функцією. Причина – відсутність стандартизації обладнання та неможливість організувати правильне техзабезпечення проекту. До слова, на поточний період у Києві вже встановили близько 6 тисяч камер. Частина з них досі тестується, частина просто не працює, частина не відповідає очікуванням за своїм функціоналом. А витратили на це 200 млн.грн. Що цікаво, всі пристрої необхідно сертифікувати за переліком заявлених до них вимог, а цей нюанс потрібно ще врегулювати юридично й законодавчо. Але питання не в цьому, – як все це вирішує проблеми людей та інфраструктури в принципі?

Що у підсумку? Смарт-рішення діють лише на папері, а по факту мешканцям міста залишається лише спостерігати за презентаціями та візуалізаціями, замість того, щоб дійсно змінювати міський простір відповідно до вимог сучасності.

Юрій Чубатюк, президент групи компаній Everest